А невдовзі зʼявився Оцифровувач. Так звертався до нього батько, тож патлатий, трохи не від світу цього незнайомець, який кілька разів приходив до нас і з яким батько любив поспілкуватися, саме так запамʼятався мені.

— Пане Оцифровувачу, прошу сюди, — батько брав його з притаманною йому улесливістю господаря за лікоть, і обоє зникали в кабінеті.

Не думаю, що Оцифровувач цікавився змістом того, що оцифровував. Не вірю, що він вчитувався в папери, що їх безжурно довірив йому мій батько. На дигіталізації родинних історій він заробляв, це був такий самий бізнес, як будь-який інший; працював кебетою, за що отримав щедру винагороду. В кожному разі, з їхньої останньої зустрічі патлань пішов у чудовому гуморі. Більше я його ніколи не бачив.

Як призначений мені лист міг опинитися в батьковому архіві? Може, вийнявши з поштової скриньки, батько відклав і забув про нього, а потім лист заникався між паперів та іншої кореспонденції? Таке припущення підбадьорило мене рухатись далі.

Наступним зображенням був аркуш, видертий із загального зошита, в яких ми конспектували лекції, старанно вписуючи все, що чули, щоб на екзамені слово в слово протараторити його й отримати «відмінно», а невеличка меншість, до якої належав я, вдавала, що конспектує. Якщо на початках я приходив в інститут, щоб відсидівши пару-другу, вирушити з колегами на пиво, то згодом узагалі припинив ходити туди. Замість пар я вирушав у тир постріляти. Я вбачав у цій розвазі більше сенсу, ніж у небилицях, що їх плів нам, надувши щоки й сховавшись за скельця в масивній оправі, професор, розчервонілий від власної брехні.

В аркуші стояло небагато, кілька скупих речень, проте і їх було більше, ніж досить. Виконаний тим самим незнайомим почерком, що й адреса, лист не містив ні дати, ні підпису, так що лише поштовий штемпель на конверті зафіксував день, місяць і рік відправлення. Самого листа я не знайшов, ні конверта, та й що від цього змінилося б?

Для мене так і залишилося загадкою, хто розпечатав лист — батько чи Оцифровувач. Якщо Оцифровувач, то чи переглядав батько коли-небудь зображення? Якщо ж батько, то не було сумніву, що він зробив би все, щоб я не прочитав його, і це «все» означало порвати і викинути. Проте сумнів не покидав мене — підозра, що батько таки першим розкрив конверт. Розкрив і... забув знищити?

Я не впевнений, що якби прочитав тоді написане і розшукав Мирославу, все владналося б, проте, не віддавши лист, батько позбавив мене навіть такої спроби. «Що ти ще приховав?» — хотілося запитати, знаючи, що не отримаю відповіді. Скільки ще таємниць забрав у могилу? Якби на одній шальці опинилась карʼєра, до якої з лише йому властивою ненавʼязливістю готував нас батько, а на іншій Мирослава, я ні хвилини не вагався б. Пригасле кохання раптом жбухнуло запізнілим вогнем, щоб обпекти наостанок.