Я співпрацюю з мистецькими галереями, цього мені вистачає на прожиття. Так, я належу до тих, кому матеріально добре ведеться. Мені подобається цим займатися, я багато контактую з людьми. Найбільше Євген боявся втратити себе. Проґавити мить, котра вирішальна. Знаєте, це як за кермом — варто замріятися, на секунду відволіктися, як проскочите поворот, на якому ви були зосереджені весь час упродовж їзди. Ваш поворот. Так, можна вернутися назад — автомобілем це простіше.

Вона його переслідувала, та навʼязлива думка, змушувала запитувати себе. Й ось він зважився; коли побачив студентів на плитах, це примусило його прийняти рішення, це було подібно до осяяння. Мати? Мати як мати. Кожна мати зичить дітям щастя, як вона його уявляє. Вона дбала про них — вона фактично сама їх виховала. Однак Євген уже дорослий. Хоча для матері він завжди дитина. І в двадцять, і в тридцять, і в пʼятдесят років. Майдан усе прискорив, наче машина часу, що до неймовірності ущільнила людське життя; де рік — одна мить. Чи був щасливим? Я хотіла б, щоб ви запитали про це в нього. Я понад усе хотіла б, щоб це було можливо. Щоб він сказав сам. Гадаю, він відповів би: «Так».

Ні, не суперечить волонтерству — доповнює. Це один з аспектів моєї діяльності. Картини як терапія. Ми робимо цей проект, багато хто не хоче мати з цим справи, прагне якнайшвидше забути, витиснути геть, що цілком зрозуміло, найгірше, коли людина опиняється з цим сам на сам. Тому, хто побував на війні, важко повернутися в звичне життя. Йому дивно, що люди сидять у кавʼярні, сміються і про щось розмовляють. Гайнують час на розваги. Це вимагає звикання, привчання себе до найпростіших речей. Дехто, навпаки, починає цікавитися мистецтвом, культурою, хтось пробує себе сам й у нього виходить. Драматично спостерігати, як ті, котрі не похитнулись на передовій, долають цей шлях до першого контакту: боязко, з невпевненістю, наче малюки, які роблять перші в житті самостійні кроки, тоді як за їхніми плечима досвід, якого нічим не зміряти — його краще не мати: чимало хто з них хотів би не мати його. Одні тікають від нього, вигадуючи неймовірні сюжети, які тематично не мають нічого спільного з пережитим, проте фарби, сам спосіб опрацювання, підхід — подібного не сховаєш. Інші ж, навпаки, опрацьовують його, створюючи не менш приголомшливі зображення.

Кілька слів про «Українську ґерніку»? Це колаж. Спільна робота пʼятнадцятьох вояків, які повернулись з Донбасу, частина з них пережили аеропорт й Іловайськ. Вони вийшли звідти живими, проте війна не покинула їх, а десь на краєчку свідомості глодало сумління, що ось вони врятувалися, а їхні побратими — ні. Було задано тільки формат. «Українська ґерніка» — мозаїка з однакових за розміром фрагментів, кожний з яких виконаний іншою людиною; коли ви підійдете ближче, ви побачите рубці стиків, отакі залишає війна — навіть тоді, коли вас жодного разу не зачепило. А коли відступите назад, на відстань, з якої погляд зможе сприймати її як цілість, вам здаватиметься, наче вона створена однією рукою, ви саме так бачитимете її. Наче зображення просто ледь зміщені, там чи там розірвані. Є галереї, які відмовляються. Є власники, які з війною не хочуть мати нічого спільного; вдають, що її немає. Я шукаю тих, з ким можна спілкуватися. Інколи щастить переконати. Я наполеглива. Мистецтво не може замовкнути і не повинно — так само, як не припинить рости трава і сходити сонце. Водночас, мистецтво — нерв, воно не може байдуже пройти повз.