Ми організували виставку його картин спільно з його другою дружиною, жінкою, з якою він жив, ні, вони не брали шлюбу і не розписувалися. Обривається як оповідь — обірвана оповідь. Здавалося, наче це не все, наче зайдеш у наступний зал і натрапиш там на продовження, проте наступного залу немає, прохід перегороджує стрічка, до якої приклеєно засторогу «кінець експозиції», пройма між двома полотнами, наче ще одна картина — чорна зі світлою стрічкою і цим написом на аркуші крейдяного паперу. Чорний прямокутник, а на його тлі значно менший білий, вертикаль і горизонталь двох однотипних фігур. Білий — наче екран, на якому чорнота того, що позаду, проступає зображенням.

Вони не змогли б побачитись — Євген і його батько. Вони розминулися в часі. Євген не здогадувався про це. Він грів себе надією, мені здається, йому дуже залежало на тому, щоб вони зустрілися. Щоб він сказав «Тату» змужнілим, дорослим голосом. Голосом українця, який пройшов через Майдан. Мені здається, його голос змужнів саме для того, щоб сказати це. Між тоді, коли він востаннє так звертався, і тепер пролягла довга смуга. Він хотів переконатися, що це все ще те саме звертання, хай воно і пролунало б від дорослого чоловіка. Він хотів продемонструвати, що він уже дорослий і ось приїхав до батька.

То була їхня ідея, хлопців-філософів, я розповіла їм, а тоді показала кілька фотографій, вони зацікавилися. Вони сказали, що це філософські роботи, на стику мистецтва і мислення, мабуть, це так. Для мене це було відкриття, через неї я ще більше зблизилася з Євгеном. Ні, Євгена вона не знала. Вони ніколи не бачилися. Схоже, Євген не здогадувався, що в його батька інша жінка, як і не підозрював, що в нього не одна, а дві сестри. Ще одна сестра, набагато молодша від нього. Я впевнена, що він зрадів би їй.

Мовби створювали світ, наче він там продовжував жити; так, наче вони ніколи не розлучались. Він не закінчував художніх шкіл і не крутився в мистецькому середовищі, Євгенів батько — самоучка, який добував матеріал з себе, воно все в нього западало, а потім він черпав його звідти. Водночас, його роботи вільні від наївності того, хто береться за пензель, не маючи образотворчої освіти. Одного дня він пішов у себе, щоб вийти з таким несподіваним набутком: несподіваним передусім для нього самого. Наче картини чекали всередині нього. Так, ніби внутрішній світ — сховище, в якому все є, однак не кожний наважиться туди зазирнути або йому це просто ніколи не сяйне, що туди можна увійти і що він — комора себе самого. Людина боїться себе і тікає від себе. Інколи здається, люди розминаються з собою, так як проходиш повз друга, не помітивши його в дрібʼязковій заклопотаності. Можливо, більшість людей. По-моєму, знайти себе — найважливіше: призначення, покликання — називайте, як хочете. Це і є достатня мотивація і зміст усього, що робиш.