– Яка ще радіація?! – негайно здивувалися прибиральники.

Водій подивився на них, немов на недоумків, і пояснив:

– А ви хіба не знаєте? Це ж Іванківський район. Над цими територіями у перші дні після аварії проходили хмари радіації, з них випадав пил.

– Але ж нам сказали, що це не Чорнобильська зона! І якби була небезпека, нам би хоч ватно-марлеві пов’язки видали!.. хоч би «пелюстки»!..

– Так, це не тридцятикілометрова зона, – підтвердив водій, – але це стокілометрова зона. Тут радіація хоча й не така, як у Прип’яті, але теж вистачає. На всіх вас скопом її вистачить, повірте.

– А як же сюди людей переселяти збираються, якщо тут фонить?!

– Ну-у-у… як тобто?.. З тридцятикілометрової зони хочуть відселити сюди, а звідси, зі стокілометрової зони, – у зовсім чисті райони.

– Та хто ж сюди поїде?..

– Ото вже не знаю. І загалом, моє діло маленьке…

Він подивився на ручний годинник, причмокнув і мовив:

– Мені потрібно ще в сусіднє селище другу діжку квасу завезти, оскільки тамтешні комсомольці теж пити хочуть. Отож нІколи мені тут… А ви дивіться, прибирайте акуратніше, щоб без цієї куряви.

На цьому й поїхав. Учасники ж «десанту» довго мовчали, перетравлюючи почуте. Потім як могли вимили руки та обличчя, пообідали й поновили прибирання. Тепер уже рухалися повільніше, не гасали наввипередки, старалися не здіймати куряву і не сміялися. Й навіть не цікавилися, скільки «одиниць радіації» показує саморобний прилад, змонтований у мильничці. Хто мав носовички – зробив собі бодай якусь подобу респіратора.

– Я приб’ю того інструктора райкому, – раптом пробурмотів Данька під час одного з перекурів. – Він знав, куди нас відправляють, і мав попередити.

– А-а-а, облиш, – махнув рукою його напарник по ручних ношах. – І ти сам знаєш, і я знаю, і всі ми знаємо, що ніхто нікого не приб’є. Маячня…

– Все одно та сволота заслуговує, щоб по пиці дістати!

– Заслуговує – то діло таке… Але ж хто ризикне?! Тим паче що якби нам учора розповіли все як є – більша половина нікуди б не поїхала, погодься. Отож в райкомі просто змушені були приховати правду.

Данька лише зітхнув, розуміючи, що напарник має рацію.

Ташкент, 22 серпня 1986 року

Ташкент, 22 серпня 1986 року

Отож у квітні – невдовзі після захисту диплому й розподілу – Валерка Уханьський приїхав до батьків і тепер працював на Ташкентському заводі ім. Антонова інженером 3-ї категорії.