Як раптом цей прекрасной сон був перерваний потужним поштовхом.

– Мамо! – злякано скрикнув Валерка.

– Я тут, синку.

Виявляється, увесь цей час мама сиділа поруч у кріслі й дивилася на нього. Мабуть, дуже скучила, доки він жив у Києві, а вони з татом – тут, у Ташкенті!.. Валерка трохи заспокоївся й запитав насторожено:

– Мамо, що це був за поштовх?! Землетрус?..

– Ні, ніякого поштовху не було. Спи, синочку, вже дуже пізно!

Валерка подивився на годинник: було 1:23 ночі…

– Але ж, мамо, я щось відчув! Нібито щось під землею таке… Ну-у-у… Пам’ятаєш, коли я був зовсім маленьким?.. До речі!..

Валерчині очі раптом округлилися, він мовчки поворушив губами, нібито щось підраховуючи, й додав:

– Послухай-но… Але ж це сталося рівно двадцять років тому! Землетрус тут, у Ташкенті! Теж двадцять шостого квітня, в цей самий день… От тільки сьогодні субота, а тоді який день тижня був?..

– Спи, мій маленький, – спробувала заспокоїти сина мама. – Це все поганий сон, тобі лише наснилося!..

Він поправив подушку, заплющив очі, й тепер уже міцний сон знов огорнув його. Валерка ніби ширяв над землею і знов бачив тихе спляче місто, чув плескотіння води і квакання жабок на річці. Декілька закоханих парочок прощалися біля дверей під’їздів.

І раптом вибух страшенної потужності пролунав на всю округу! Земля здригнулася, будинки хитнулися, з вікон полетіли шибки. Слідом за першим вибухом пролунав другий – іще більш потужний і оглушливий!..

Далі він чомусь побачив ту саму Чорнобильську АЕС, куди весь цей час рвався працювати. З реакторної зали сяйнув вогняний стовп, перекриття приміщення зігнулося, деформувалося, його середина злетіла в повітря й розлетілася розпеченими уламками на дах, а також по всій околиці. Разом з вогняним стовпом із реакторної зали вилетіло якесь здоровезне залізяччя, що потім із жахливим гуркотінням впало назад.

Палаючі уламки значно розширили зону пожежі. Вогонь шаленів, з’їдаючи й руйнуючи все на своєму шляху. Валерка бачив, як збитий з ніг вибуховою хвилею крихітний (у порівнянні з будівлями станції) чоловічок підвівся і кинувся просто в охоплений полум’ям пункт пожежної частини для того, аби передати сигнал тривоги. Саме він викликав пожежних, а також увімкнув гучну тривожну сирену.

Але поки підняті за сигналом тривоги пожежники з Прип’яті та Чорнобиля поспішали на місце аварії, в розпечених, задимлених, напівзруйнованих приміщеннях ЧАЕС гинули живі люди – працівники нічної зміни. Вони не були готові до того, що сталося: когось придавило уламками, хтось задихався від їдкого чорного диму, хтось горів живою свічкою, хтось втрачав орієнтацію й безладно метушився серед диму й полум’я… Інші ж навпаки – цілком усвідомлено йшли назустріч вогню, намагаючись запустити систему охолодження, відкачати мастило, прибрати водень з генераторів і замінити його безпечним азотом, збити полум’я. Вони ж знаходили в завалах поранених, зупиняли наляканих і виводили їх з небезпечної зони. По суті, саме ці люди не дали аварії розростися до масштабів вселенської катастрофи.