Іншою неочікуваною навичкою цього дивака було вміння випивати. Коли на другому курсі студенти-ливарники зустрічали в гуртожитку Новий рік, то одногрупники буквально дістали Спартака примовкою: «І що ти за чоловік?! Не куриш, не п’єш, за дівками не бігаєш». Він довго не звертав уваги на ці закиди, але, нарешті втративши терпець, попросив налити у півлітрову банку по самісінькі вінця горілку. Прохання виглядало так незвично, що негайно було виконано. Тоді, навіть не поморщившись, дивак єдиним духом осушив банку, потім спокійно зажував півлітри однією-єдиною котлеткою, навіть не похитнувшись, наблизився до книжкової полиці, зняв із неї підручник по сопромату, попросив присутніх відмітити там на свій розсуд два десятки перших-ліпших завдань і протягом наступної години розв’язав 17 з них.

Зазвичай вміння побороти «зеленого змія» викликає в молодіжному середовищі неабияку повагу, проте витівка Спартака з півлітрою горілки навпаки неприємно шокувала присутніх. Усі чудово розуміли, що подібні навички здобуваються або величезним стажем «алконавта», або лудженою від природи горлянкою й абсолютно «мідним» чолом. Ні те, ані те ніяк не стикувалося з образом відмінника навчання та комсомольського активіста. А чого люди не розуміють – те їх мимоволі відлякує.

Надалі Спартак час від часу продовжував підносити однокурсникам шокуючі «сюрпризи», й вони все менше й менше розуміли дивака. Адже виходило, що десь глибоко всередині під непроникно-гранітною зовнішністю він насправді нормальний… але що ж за загадки ховаються у глибині його душі?! І головне – навіщо це ховати?.. На всі спроби з’ясувати подібні речі молодий чоловік відповідав однаково:

– Є у мене така слабкість: хочу вивчитися на інженера й отримати диплом про вищу освіту! Ну от скажіть, чи маю я право хотіти цього, якщо вже поступив у КПІ?! А якщо маю право – то що ви від мене хочете?! Дайте мені спокійно вчитися й самі вчіться. Ми ж тут нібито саме для цього зібралися, а не щоб пиячити, курити і «пулю» розписувати!.. От закінчимо навчання – тоді буде інше життя. А поки що прошу, дайте мені спокій!..

Зрештою, так і сталося: охрестивши молодого чоловіка Академіком, його залишили у спокої й турбували лише, коли треба було розібрати черговий «піктографічний» конспект мудреної лекції. На що Спартак лише зауважив з філософським виглядом:

– У школі мене Професором називали, в інституті до Академіка підвищили. Прогрес очевидний, поза всяким сумнівом!

А з його дипломом загалом сталося щось незрозуміле. Восени 1985 року всі дізналися про те, що Спартак відмовився по закінченні навчання розподілятися на їхню кафедру – хоча цього придурка ладні були забрати туди не просто з руками і ногами, але й з усіма прогнилими тельбухами. Своїм небажанням упертюх нажив смертельного ворога – їхнього завкафедрою та водночас декана, який до того ж керував дипломом цього дурбелика… Олег пам’ятав, як у середині січня вони зіткнулися в їхньому корпусі КПІ, тоді ж Спартак поскаржився, що буквально кілька днів тому декан змінив йому тему дипломного проекту, що тепер усе треба переробляти й він катастрофічно не встигає.