Чечик і Кася по черзі підтвердили, що все ясніше від ясного. Проте протягом наступних двох днів групі довелося перечікувати в наметах несподіваний циклон, і коли сперечальники гадали, що їх ніхто не бачить, то обмінювалися багатозначущими поглядами. Олег розумів, у чім річ, а тому не здивувався, коли ще до настання третього ранку відчув, що хтось невидимий у передсвітанковій темряві торсає його за плече.

– Чечику, ти збрендив?! – прошипів він крізь зуби.

– Не патякай, а збирайся, – відповів Чечик коротко.

– Але ж ти не хочеш застрягти під арештом у цьому таборі, коли до вершини лишається останній кидок!..

– Не хочу, звісно, тому давай, збирайся – розпочинаємо підйом!

– Але ж старшóй сказав, щоб ми навіть…

– Та пішов він на хрін, старшóй наш! – знов засичав крізь зуби Чечик. – Зате ми всіх обженемо. І цих зарозумілих сестричок Зарембочок обженемо насамперед. Нехай піднімаються у спільній зв’язці, якщо хочуть, а ми з тобою удвох ломонемося. Все, давай – щоб мені за три хвилини був готовий як штик!..

– А старшóй як же?..

– Нехай наздожене нас на підйомі й поверне в табір, якщо зможе.

Так і розпочалося їхнє самовільне сходження на вершину Південної Ушби. І свавільників таки наздогнали, коли вони вже встигли подолати метрів триста п’ятдесят або ж і всі чотириста. От тільки наздогнала їх не вся група під проводом старшóго, а лише… невгамовні сестрички Заремби!

– Ну що, хлопці, шахраюємо? Вирушаємо, коли всі ще сплять? – спитала Кася, коли відстань між двома зв’язками скоротилася настільки, що альпіністи могли почути одне одного, розмовляючи звичайним голосом, без крику (що в горах небезпечно).

– Нічого не шахраюємо, просто треба менше спати й не ловити ґав.

– То що, наше парі залишається в силі?

– Аякже! – посміхнувся Чечик. – Якщо дуель, то хай буде дуель. Побачите, як ми вас зробимо.

– Ні, це ми вас зробимо! Ми будемо там першими, а ви наковтаєтеся снігу з-під наших «кішок»[96], – зухвало підтримала сестру Евка. – Грузинською «Ушба» означає «Відьомська гора». А якщо «відьомська» – то це точно наша, а не ваша!..

– Ви дивіться, краще будьте обережнішими, – резонно зауважив Олег. – Два дні ондо як мело, снігом тепер усе позаліплено…

– Що, Фомичу, неохота програвати? – насмішкувато спитала Кася.

Евка ж додала задерикувато:

– Ми вам дали фору і все одно вас обставимо, бо ми – сестри Заремби, отак-от! Ми – це вектор, який ніщо не зупинить на шляху вперед. Ви – тим паче.

Невідомо, про що в цю мить думав Чечик. Олег же звернув увагу, що дівчата піднімаються не по гребню, як вони, а зрізають трохи лівіше, по краю невеликої розколини. Такий шлях до вершини і справді був дещо коротшим… хоча й небезпечнішим.