– Нічого, нічого! Це тобі, придурку, найголовніша наука: не сци проти вітру! – мовив Олег, міряючи зневажливим поглядом зубрилку.

– Але ж це підло й нечесно, – обурився Спартак.

– Вас, ідіотів, тільки так і треба вчити. По-іншому до вас не доходить.

На це Спартак нічого не відповів, тільки рукою махнув і попрямував інститутським коридором з виглядом побитої, облитої помиями шавки.

І що ж?! Захищалися вони в один день, отож Олег прекрасно бачив усе. Спартак заявився на кафедру з тим самим похмурим виглядом, як і завжди. Ні з ким ні про що не розмовляв. Коли настала його черга – видобув з чорного пластмасового тубуса й розвісив на спеціальних рамках 18 креслень формату А1, виконаних на ватмані тушшю. Мовив:

– Я готовий. Починати?..

Однак тут підвівся завкафедрою (він же і декан, і керівник дипломного проекту) – і почався якийсь «цирк на дроті»:

– Дякую, товаришу Сивак. Гадаю, в даному разі ми обійдемося без зайвих формальностей. Товариші співробітники кафедри, чи є у когось запитання?.. Зауваження?.. Дякую всім. Дякую, товаришу Сивак! Вітаю з успішним захистом. Побільше б таких яскравих та оригінальних дипломних проектів, як ваш… Усе, можете бути вільним.

Академікові лишалося познімати з рамок бездоганні креслення і здати секретареві. Оце й весь його захист!.. При тому, що інших дипломників ганяли, немов сидорових кіз. А тут – жодного тобі запитання, жодного зауваження! І ще ці слова про «яскравий та оригінальний» проект…

І головне, подібні речі з ним ставалися протягом усього часу навчання! Завжди хтось ставив Академіку дрючки в колеса, завжди він був змушений «добиватися правди-матки», конфліктувати з кимось сильнішим. І як же можна було подумати, що цього занудного зубрилку, вічного відмінника і «прожекториста» цікавить іще щось, окрім тупого навчання?!

А тут раптом – як здрасьтє: цей опецькуватий очкарик з великою округлою головою, в якій вміщується, здавалось би, вся Велика радянська енциклопедія, – і в’юнка, спортивна, відчайдушна до нерозсудливості скелелазка. Та ще й він молодший від неї на кілька років. Нічого собі!..

Олег прекрасно пам’ятав, що звернув увагу на сестричок Заремб іще у базовому таборі. Тоді ж Чечик спробував підбивати клинці до молодшої – саме до Евки себто. І між іншим, навіжена дівка анітрохи не розгубилася, а підловила хвалькуватого красеня, майже як у широко відомому анекдоті…

– Мені недовго й продемонструвати, до чого вміло я з дівчатами поводжуся, – хизувався Чечик, гордовито випнувши груди і граючи прекрасними біцепсами, які надималися в рукавах його спортивного светру, немов туго накачані повітрям автомобільні камери. На що негайно отримав неприховано насмішкувату відповідь: