Саме таке сталося і з Вікторією, коли її коханий чоловік поїхав на заробітки до Сибіру і безслідно зник. Відтоді минуло понад два десятки років, і весь цей час жінка ніби у випаленій пустелі прожила. Навколо неї утворилася емоційна порожнеча, яка була потрібна лише для того, щоб вижити самій і поставити на ноги двох прекрасних хлопчиків. Подеколи Вікторія намагалася заповнити цю порожнечу якимись ознаками зовнішньої стабільності та благополуччя, а коли вдавалося роздобути щось із претензією на розкіш – то й загалом добре. Однак робилося це не стільки для себе, скільки «про людське око», а тому без особливого ентузіазму: аби лише показати, що й сімейство Чмутів нічим не гірше від інших. Дарма що без дорослого чоловіка в домі живуть…

Ось саме цей пункт непокоїв знайомих Вікторії найбільше. Особливо старалася залагодити цю досадну «прогалину» подруга Еля, яка, відпрацювавши багато років перекладачкою в «Інтуристі» та об’їздивши мало не всі країни соціалістичного табору, роки чотири тому перейшла на спокійнішу роботу готельного адміністратора. Тим не менш, хоч раніше, хоч тепер у неї вистачало солідних, як то кажуть, статусних знайомих, серед яких, природно, були й холостяки середнього віку.

– Віто, ти чого це знов ніяковієш?! А нумо давай наважуйся нарешті! – під’юджувала вона подругу. – Годі вже на Вацика твого чекати! Життя – воно, знаєш, одне, минулого не повернеш, то хапайся краще за майбутнє. Тим паче, у тебе двоє синів, їм батько потрібен. А може, ще й третього заведеш, га?! Ти ж не стара іще…

– Та хтозна, чи знайдуть мої хлопці спільну мову з новим чоловіком?! – знизувала Вікторія плечима, ховаючи очі.

– А-а-а, не переймайся: знайдуть! – стверджувала Еля, підпустивши в голос добрячу порцію оптимізму. – Я ж тобі не абияких кавалерів пропоную, а людей інтелігентних, освічених.

– О-о-ой, та навіщо я тим твоїм інтелігентам здалася?! Поду-у-умаєш, велике цабе: поштарка якась задрипана.

– І нічого не задрипана. Не наговорюй на себе зайвого там, де не треба. Ти – баришня вся із себе видна, це раз. А два знаєш у чому?

– Ну, то в чому ж, цікаво дізнатися?..

– А в тому, що всі наші інтелігенти – вони родом з народу, як то кажуть! Ти не дивись на те, що один, припустимо, кандидат наук, другий у главку працює та все таке інше. Гадаєш, усі вони не стомилися від свого ж власного середовища?! Овва, ще й як стомилися! Отож їм теж хочеться бути ближчими до народу. От ти комусь із них і даси цю близькість!

– Та ну-у-у, дурниці! Таке скажеш…

– Та я серйозно!..

Однак Вікторія лише рукою махала. І все лишалося, як і досі: кандидати наук, відповідальні працівники главків та інші інтелігенти – самі по собі, поштарка з двома дітьми – сама по собі.