Кирило Львович позирнув на відвідувачку, почервонів, немов хлопчисько, ляснув себе розчепіреною долонею по правій скроні та, ховаючи очі, ніяково промимрив:

– Перепрошую, Вікторіє Борисівно, я ненавмисно… Тут така несподіванка!.. Отож я й розгубився. Вибачте ще раз. Заходьте, зачекалися ми вас, – а потім знов звернувся до секретарки: – Два чаю, Любашо, з лимоном і цукром.

– З лимоном і цукром, – зітхнула секретарка, – а де цей лимон взяти?..

– Ну, то давай просто два чаю! Просто два чаю давай!.. Тільки швидко, швиденько обертайся, чого вовтузишся?..

І зробив рвучкий жест правою рукою, немовби розкручував гвинт літака.

* * *

Вікторія зайшла до начальницького кабінету з рішучим виглядом. Яскраво-червоний рум’янець розгорівся у неї на всю щоку. Вкрай роздратована підступами Лисиці, вона не збиралася відступати, тому сміливо кинулася з місця в кар’єр:

– Шановний Кириле Львовичу, я сама доставила лист про своє призначення і при його підписанні прошу врахувати мій бездоганний багаторічний стаж… Ніхто у нашому відділенні краще за мене не знає цієї роботи, оскільки…

І тут осіклася, бо раптом помітила в кутку кабінету лиховісну сіру фігуру. Це був чи то військовий, то чи міліціонер – не розібрати, позаяк він інстинктивно сховався в тіні. Але те, що на його погонах сяяли дві великі зірки, Вікторія все ж помітила… Отже, чин у гостя чималенький! Хто ж він такий, цікаво дізнатися?..

– А ось і вона, – почула Вікторія з-за спини голос Кирила Львовича. Прикметно, що звертався він до людини в уніформі. Почувши це, загадковий відвідувач миттєво зіскочив зі стільця і відрубав:

– Радий вітати вас, Вікторіє Борисівно! Дозвольте відрекомендуватися – підполковник держбезпеки у відставці Телегін В’ячеслав Федорович.

Вікторія аж сіпнулася: підполковник!.. держбезпека!.. от хто її шукав, виявляється! Але навіщо?! Поки вона безуспішно намагалася зрозуміти, чого ж такого накоїла, через що нею зацікавилася держбезпека, Кирило Львович ввічливо запросив її:

– Сідайте, будь ласка, Вікторіє Борисівно.

Жінка опустилася на запропонований стілець і приготувалася слухати. Тут відчинилися двері, й Любаша занесла на таці дві склянки чаю у срібних підсклянниках. Виконуючи мовчазну (самими лише очима) вказівку заступника начальника Головпоштамту, одну склянку вона поставили перед гостем, а іншу – перед Вікторією. У цей час Кирило Львович витягнув з-під стосу кореспонденції та розкрив теку з документами, призначеними на підпис, як раптом, почервонівши від гніву, аж підскочив на своєму стільці й кинувся прожогом до приймальної з криком: