– Та що це таке?! Що це за крутійство?! Ох вже ця Лисиця, що вона собі тільки дозволяє!!! Та я їй!.. я їй!..

Таким чином, Телегін і Чмут залишилися в його кабінеті самі. Скориставшись цією обставиною, В’ячеслав Федорович підсів ближче до Вікторії і заговорив душевним тоном:

– Спасибі товаришу Морозу за те, що він так люб’язно надав у наше розпорядження свій кабінет, і тепер ми з вами можемо поговорити віч-на-віч, без сторонніх свідків. Але, починаючи розмову, я все ж таки хотів би уточнити деякі важливі деталі, поставивши вам два запитання…

– Запитуйте, чого ж там, – пробурмотіла Віка, все ще гублячись у здогадах.

– Гаразд… Отож перше запитання: чи змінювали ви адресу проживання протягом останніх двадцяти років? І запитання друге: «Чмут» – це ваше дівоче прізвище або по чоловікові?

– Товаришу Телегін, я більше двадцяти років мешкаю за однією й тією ж адресою. А щодо прізвища, то Чмут – прізвище дівоче, на нього я повернулася, коли зник мій чоловік.

– Отже, ваш чоловік зник?

– Так.

– Зник безслідно? Ніяких себто…

– Так, жодних відомостей про його долю я не маю.

– Гаразд. Тоді ще одне запитання: яке прізвище ви носили до того, як ваш чоловік зник?

– Його прізвище носила – Менжик.

У неї раптом шалено закалатало серце в грудях. Невже?..

– Чудово! А як його по імені та по батькові?..

– Вацлав. А по батькові – Алоїзович.

– Отже, повністю виходить… як там повністю, Вікторіє Борисівно?..

– М-м-м-менжик Вацлав Алоїзович.

Тепер у неї затрусилися ще й яскраво нафарбовані губи.

– Ну ось, тепер я цілком упевнений, що потрапив саме до тієї людини, яку розшукував усі ці роки.

В’ячеслав Федорович ніяково посміхнувся, кивнув якимсь своїм думкам, потім нахилився, дістав з-під столу портфель, з якого витягнув величезний стос конвертів, перев’язаних блакитною шовковою стрічкою – хоча й вельми потертою та засаленою. При погляді на цю стрічку Вікторія мимоволі здригнулася, і її серце ніби шкрябнув кривий гострий кіготь: адже це була та сама стрічка з її весільного букета, яку вона дала на згадку чоловікові, перш ніж той поїхав на ту саму алмазну копальню в Якутію, де й зник безвісти… Перехопивши її погляд, Телегін кивнув і продовжив: