Відставний підполковник делікатно кахикнув.

– Врешті-решт, ми домовилися, що він продовжить писати по одному листу на місяць, але не буде намагатися відправляти їх… будь-яким неофіційним шляхом, скажімо так, а віддаватиме особисто мені. А коли відмотає весь свій термін – тоді ці листи нарешті можна буде надіслати вам. Усі разом. Отак і вийшло, що всі ці роки листи зберігалися у мене. Ми їх читали один за одним, як любовний роман.

– Яка підлість! – вона гидливо скривилася.

– Запевняю вас, Вікторіє Борисівно, я також вважаю, що читати листи ув’язнених – це гидко, непристойно і негідно. Але ж в’язниця – це в’язниця! Ми зобов’язані читати кореспонденцію ув’язнених згідно зі службовими обов’язками. Приміром, уявіть, що раптом хтось вирішить зорганізувати втечу, під час якої можуть постраждати люди, і напише про це подільникам на волю?! То як же можна не читати листи в’язнів?.. У місця позбавлення волі відправляють аж ніяк не янголів, повірте.

– Але мій Вацик був…

– Гаразд, облишмо цю тему, – В’ячеслав Федорович виставив перед собою долоні, ніби намагаючись відгородитися від співрозмовниці. – Якщо повернутися до суті, то ваш чоловік відсидів свої п’ятнадцять років, так би мовити, від дзвінка до дзвінка, при цьому сумлінно працював. Правду кажучи, я не зустрічав іншої людини, яка б так самовіддано віддавалася роботі – навіть такій невдячній, як у місцях позбавлення волі. У Вацлава Алоїзовича були золоті руки, він міг полагодити буквально все – від комбайна до снігохода. Він заробив собі добру репутацію. А далі…

Відставний підполковник надовго замовк, щось обмірковуючи.

– А далі, шановна Вікторіє Борисівно, сталося от що. Термін його відсидки закінчився, формально він був уже вільний. Проте Колима – не близький світ, вибратися звідти не надто просто. Особливо взимку. Загалом, хоч як Вацлав Алоїзович рвався на волю, будь-що хотів побачити вас, однак через низку несприятливих обставин був змушений затриматися. А тут ця поїздка… І мій водій захворів, хоч як це прикро. Отож я запропонував вашому чоловікові тимчасово зайняти місце хворого. А в дорозі…

Нова пауза.

– А в дорозі, шановна Вікторіє Борисівно, на нас напали бандити. Мене хотіли вбити, але всього лише тяжко поранили, а «газик» наш спалили. Тоді-то ваш чоловік і врятував мене. Я ж бо попервах вирішив, ніде правди діти, що він заразом із нападниками… Але ж ні: як виявилося згодом, Вацлав Алоїзович зумів вистрибнути на ходу, відкотитися й заритися в сніг – отож його й не помітили. Коли ж бандити пішли – він повернувся до автівки, що догорала, підібрав мене і відніс у стійбище оленярів. На собі відніс. Довго… Багато кілометрів. Утім, у стійбищі затримуватися не став: прилаштувавши мене, позичив у оленярів лижі й вирушив за допомогою. Але за деякий час погода зіпсувалася остаточно, ваш чоловік потрапив у заметіль і замерз на смерть. Йому просто не поталанило…