– Загалом, мені достеменно відомо лише, що їх усіх затримали, як то кажуть, «на гарячому» вже в Московській області під час спроби збути викрадені у нашої Радянської держави алмази.

– Не може того бути! – вигукнула Вікторія, не зумівши стримати раптову навалу почуттів. – Мій Вацик не злодій, він не міг узяти чуже!..

– Може, й так. Та у будь-якому разі вашого чоловіка затримали у складі групи осіб. Якщо не вдаватися у подробиці, то в основній частині групи, яку пов’язали під час спецоперації зі збуту викрадених алмазів, вашого чоловіка і справді не було. Він у цей час спав у готелі.

– Ну от, бачите!..

– Проте під час затримання при ньому знайшли досить значну суму грошей, щодо походження яких він не зміг дати притомні пояснення. Вірніше, він розповів щось неймовірне про якусь неіснуючу артіль. Про те, що оплату за свою роботу він узяв грішми, а його подільники – камінчиками. Але біда в тім, що жодна державна структура сплачувати зарплатню алмазами не стане, отож усе це, вибачте, шито білими нитками.

– Але ж ніяких алмазів у Вацика не знайшли! Отже, він не злодій, – не здавалася Вікторія.

– Так, алмазів при ньому не було, – погодився В’ячеслав Федорович, – але хтозна, раптом він зумів збути їх раніше від подільників?! Втім, уже сама по собі обставина, що його супутники мали при собі викрадені алмази, а ваш чоловік про це знав і владі не заявив, робить його співучасником крадіжки.

– Але якщо на копальні їм сказали, що як оплату можна взяти алмази… Вони просто не знали, що цього робити не можна! Вони ж не це… не вчилися, щоб знати всі закони!..

– Що поробиш, Вікторіє Борисівно, незнання законів не звільняє від відповідальності за порушення законів, – розвів руками В’ячеслав Федорович. – Але разом з тим, до вашого чоловіка наша держава поставилася досить гуманно: йому дали всього лише п’ятнадцять років без права листування, а ось його подільників розстріляли. Усіх, кого затримали «на гарячому» під час спецоперації. Отакі-то справи!..

– Отже, без права листування?.. – доки відставний підполковник говорив, нещасна жінка продовжувала думати про щось своє. – А як же?..

Вікторія тепер уже з побоюванням торкнулася стосу конвертів, перев’язаних засаленою блакитною стрічкою.

– Коли ваш чоловік намагався передати вам перші листи, їх, ясна річ, перехопили. Він продовжував писати, і навіть карцер його не напоумив.

– Карцер?! – жахнулася вона.

– Порушення режиму утримання в місцях позбавлення волі, що поробиш! – знов зітхнув В’ячеслав Федорович. – Урешті-решт, я викликав його для особистої бесіди. Ваш чоловік плакав, стоячи на колінах, і запевняв, що збожеволіє, якщо припинить своє заняття. Він так шалено кохав вас…