– Бачу, ви переконалися, що розмова піде про вашого чоловіка. Так, це його листи, які він надсилав вам усі ці роки. І ще я мушу віддати вам оце…

І відставний підполковник простягнув співрозмовниці дві ощадні книжки на пред’явника, а також пачку 50-рублевих облігацій Держпозики 1982 року. Однак Вікторія розгубилася настільки, що не виявила інтересу ні до ощадних книжок, ані до блідо-зелених облігацій. Вона лише нервово смикала блакитну стрічку і беззвучно плакала. Так і не дочекавшись ніякої іншої притомної реакції, співрозмовник тихо запитав:

– Невже ви більше ні про що не хотіли б дізнатися?..

– Що з ним… з Ва… з Вацла… – ледь вичавила вона із себе.

– Ну от, ну от… – В’ячеслав Федорович сумно зітхнув: – Я змушений повідомити вам, шановна Вікторіє Борисівно, що ваш чоловік, Менжик Вацлав Алоїзович, загинув три роки тому. Дуже шкодую, повірте!.. Адже він врятував мене.

– Вас?.. Вряту… – вона проковтнула грудку, що застрягла в горлі й заважала говорити: – Вряту-вав?..

– Так. Втім, давайте по порядку. Річ у тім, що, кинувши алмазну копальню, він відправився натомість на золоту, де і зник безслідно. Поки що все правильно, Вікторіє Борисівно?

– Ні-і-і…

– Тобто як це?! Адже вам саме це повідомили, коли…

– Мені повідомили набагато менше, – прошепотіла вона, ледь опанувавши себе. – Сказали просто, що мій чоловік кинув алмазну копальню і забрався звідти хтозна-куди. І що розшукувати його спеціально ніхто не збирається. Мовляв, Сибір великий, а він… мій Вацик, просто втік від мене і тепер десь розкошує. А мене він, мовляв, забув…

– То, навіть так?!

Очі відставного підполковника напружено звузилися.

– Саме так.

В’ячеслав Федорович пробурмотів крізь зуби щось нерозбірливе, але явно недобре, потім продовжив:

– В Якутії працювати нелегко, та він ніколи не сумував. Це не мої слова, так казали його товариші. А щодо алмазної копальні, то там були виявлені великі розкрадання, після чого їхню бригаду розформували. Хтось повернувся із Сибіру додому, а хтось підрядився мити золото. Він пішов на це сам – хоч воно й незаконне, до речі.

– То що, мій Вацик?..

– У тім-то й річ, що ні! – відставний підполковник заперечливо похитав головою. – Вашому чоловікові та двом його друзям як особливо цінним і сумлінним робітникам запропонували залишитися працювати на алмазній копальні. Тільки вже не на цій першій, а на іншій. На якій саме?.. Якщо чесно, то не знаю: мені теж не все відомо. Алмази – це, знаєте, справа така, що-о-о…

В’ячеслав Федорович делікатно кахикнув, потім помовчав деякий час і продовжив у попередньому тоні: