В’ячеслав Федорович покопався у кишені, витягнув звідти клаптик паперу і простягнув Вікторії, яка аж трусилася від ридань, зі словами:

– Ось адреса того місця, де він похований. Після його смерті я надіслав вам усі листи, написані ним за п’ятнадцять років ув’язнення, як і обіцяв. Однак посилка повернулася назад з позначкою про те, що Менжик Вікторія Борисівна за вказаною адресою не проживає.

– Але як же так?! Я ж усього лише прізвище змінила, але не ім’я!.. Це ж наше поштове відділення!..

– Оце вже не знаю, Вікторіє Борисівно, це ви там у себе розбирайтеся, хто чого не знає чи знати не хоче навмисно, – знизав плечима відставний підполковник. – Але запевняю, я відчував, що принаймні з Києва ви не поїхали і все ще чекаєте свого чоловіка. І що я вас неодмінно знайду. Отож щойно вийшов у відставку, то одразу ж приїхав сюди, маючи на меті будь-що розшукати сім’ю свого рятівника. І як бачите, одразу ж знайшов вас.

* * *

Далі події розвивалися доволі стрімко. По-перше, Кирило Львович затвердив Вікторію на посаді начальника відділу доставки – причому без жодних поміток «в. о.». По-друге, за спробу мухлювання з посадами начальниці відділення Лисиці вкатали догану. Мовчки проковтнувши образу, надалі вона більше ніколи не займала Вікторію, хоч і спілкувалася з нею виключно в офіційному тоні. По-третє, з’ясувалося, що фатальну резолюцію «За вказаною адресою адресат не проживає» бездумно наклала все та ж Оленька Дашкевич, яка, безсовісно користуючись родинними зв’язками з начальницею, взагалі не вважала за потрібне вникати у більш-менш складні питання. Незабаром вона була звільнена за недбалість.

50-рублеві облігації Державної виграшної позики 1982 року брати в розрахунок не доводилося: термін виплати по ним наступав аж у 2002 році, до якого ще треба було хтозна як дожити… Зібрані на двох ощадкнижках кошти являли собою солідну суму три роки тому – на момент загибелі Вацлава. Тепер же, коли країну захлеснув тотальний дефіцит, цих грошей ледь вистачило на те, щоб сплатити борги, а також купити найнеобхідніші речі Любомирові на весілля – бо він одружився буквально за півроку після описуваних подій. Мар’яну ж перепали взагалі самі лише крихти…

Що ж до В’ячеслава Федоровича, то він іще деякий час гостював у Києві у далеких родичів, а потім поїхав до себе на Крайню Північ. Сказав, що там йому якось більш звично.

А Вікторія Борисівна тепер щоночі діставала з товстого стосу, перев’язаного засаленою блакитною стрічкою, чергового листа, й обливаючись слізьми, читала незмінно однаковий початок: