«Добридень, моя люба дружинонько…»
І тим не менш, вона відчувала, що яким би нестерпним не був її душевний біль від усвідомлення невідворотності втрати, а все ж таки порожнеча, що до того володіла всім її єством, була набагато гіршою. Тепер вона хоча б жила…
Ділянка Південно-західної залізниці між Києвом і Харковом неподалік Богодухова, серпнева ніч 1988 року
Ділянка Південно-західної залізниці між Києвом і Харковом неподалік Богодухова, серпнева ніч 1988 року
Троє маленьких дівчаток знов блукали лісом у пошуках польських грибів для сирного супу по-краковськи. Плетені кошики кожної вже наповнилися більш ніж на половину, отож порадившись, подружки вирішили: вже час вертатися додому. А що решту грибів вони неодмінно назбирають, йдучи назад, не сумнівалася жодна.
Як раптом, звернувши на бічну стежинку, щоб трохи зрізати шлях, вони ніс до носу зіткнулися з літнім чоловіком дивної зовнішності, котрий вийшов до них просто з непроглядно-темних лісових хащів. Дивлячись не на подружок, а кудись поверх їхніх голів та витягнувши прямо перед собою ліву руку, старий ніби плив понад самою землею, оскільки його кроків зовсім не було чутно. До речі, сукувата ковінька, яку він стискав у трохи опущеній донизу правій руці, теж не торкалася не те що землі, а навіть жодної билинки чи гілочки, яких нападало з дерев доволі багато. Не рухалася й жодна сива волосинка ні на його голові, ні у довгих вусах чи в густій бороді, кінчик якої досягав сонячного сплетіння. Ну от просто жодна!..
Геть розгублені дівчатка заклякли і, не в змозі поворухнутися, спостерігали за тим, як трохи сутула постать, що немовби світилася зсередини таємничим сніжним сяйвом, пливе просто на них… Втім, не на них, на щастя, а трохи лівіше! Бо якби на них, подружки від переляку неодмінно б знепритомніли. А так вони почули навіть легеньке, схоже на стрекотіння нічного цвіркуна бурмотіння, що пролунало в ту мить, коли схожа на примару фігура порівнялася з ними:
– Ось нарешті я і повернувся… Тисяча років минула, як минає мить… Прокляття здійснилося і відтепер скінчилося… Ось я і повернувся… Люди спокутували давній гріх зради древніх богів… Я повернувся…
Слідом за тим голову старого немовби оповив яскравий німб, сяйнув один-єдиний сліпучий сонячний промінь, що випадково прорвався з піднебесся до землі через гущину крон лісових дерев… І вся ця напівміфічна реальність занурилась у брунатно-зелену пітьму, схожу на ту, що панує у глибині ставка із застійною водою, поверхня якого вкрита густою ряскою…