* * *
Вагон різко здригнувся, жахливо заскрипіли притиснуті до осей гальмівні колодки, загрюкали якісь з’єднання.
«Невже Харків?!» – такою була перша думка, що виникла в голові спросоння. Втім, наступної ж миті Ірма заспокоїлася. По-перше, вона багато років роз’їжджала по всій Східній та Центральній Україні, а тому могла визначити місцезнаходження залізничного потяга суто інстинктивно. По-друге, колір неба, тоненька смужка якого проглядала над фірмовою вагонною фіранкою, також засвідчував, що вони й досі десь у дорозі. По-третє, вона знала непорушне правило, згідно з яким чергова провідниця мала б розбудити всіх пасажирів їхнього вагона щонайменше за годину до прибуття у кінцевий пункт маршруту: адже вони мусять привести себе до ладу, по змозі скористатися туалетом, здати постіль і при бажанні випити вранішнього чайку, провідниця ж має забезпечити усім таку можливість.
Виходячи з усього перерахованого, це ніяк не може бути Харків. Тоді що за станцію вони проїжджають… чи швидше проповзають?..
Ще раз сіпнувшись, вагон із гуркотом зупинився. У раптово запалій тиші було чутно, як іззовні щось загугнявив лункий жіночий голос. Мабуть, оголошує прибуття на станцію столичного потяга. От тільки що за станція така?! Попри серпневу спеку, вікно їхнього купе було щільно зачинене, тож розібрати оголошення було неможливо. Піднісши ліву руку якнайближче до очей, Ірма спробувала роздивитися крихітний циферблат наручного годинника – проте це було марно. Шкодуючи, що жіночі годинники роблять такими мізерними, що положення стрілок на них не видно навіть вдень, не те що посеред ночі, вона сіла на полиці, відсунула ближчий край фіранки й одразу побачила трохи праворуч невеличкий акуратний станційний будиночок, над входом якого прочитала:
Богодухів
У неї остаточно відлягло від серця: так, ще їхати та їхати! Можна сходити до туалету, поки сусіди по вагону мирно сплять, а потім ще подрімати. От тільки потяг знов рушить, а під час стоянок користуватися туалетами заборонено. І в станційній санітарній зоні також… А потім можна. І тоді знов баю-баюшки, бай-бай…
До речі, що там їй наснилося?! Щось таке… чудернацьке…
Відштовхнувшись від останнього враження (від брунатно-зеленої пітьми, що зазвичай панує у глибині застійного ставка, вкритого густою ряскою), Ірма поступово, момент за моментом (ніби фотографічну плівку із закарбованою на ній послідовністю кадрів) розмотала увесь свій сон про трьох подружок у лісі – від кінця до самого початку. Чомусь цей сон здавався їй реальним… дуже реальним… ну просто жахливо реальним!.. Але чому?!