Тоді, знов грюкнувши обома кулаками по столу, Владислав кинувся до вітальні, розчахнув дверцята платяної шафи, висунув свою шухлядку й почав збирати до носовичка свої бойові нагороди. Він знав місця на Замчиську, які не замерзали навіть у найлютіші морози: саме в одному такому місці компанія бешкетників колись посадила дупою в ополонку безхатька Бокала-Бобокала. Отож вирішено: якщо він не герой-«афганець», а фашист, у якого руки по лікоть у крові, він зараз же, негайно піде та й утопить усі свої нагороди у тій ополонці! Бо який у них сенс?.. Жодного!

От що він собі залишить – то це успадкований від діда наган. Оце у будь-якому разі цінна річ!.. Принаймні буде з чого застрелитися, коли його кохана Нелька таки оформить нарешті розлучення.

Будинок по вул. Перша Ливарна, № 31, Запоріжжя, друга половина травня 1989 року

Будинок по вул. Перша Ливарна, № 31, Запоріжжя, друга половина травня 1989 року

Доки Лія готувала іще одну порцію сосисок з вермішеллю, Леонід Самсонович мовчав, трохи зверхньо розглядаючи племінничка. Ну так, звісно: найменше, на що цей зарозумілий випердиш заслуговував, то це на ганебне вигнання за поріг його квартири, підкріплене керівною вказівкою забути навіть саму дорогу до цього порога! Якщо Спартака час від часу посилають у відрядження до Дніпрорудного – це зовсім не означає, що він може на правах молодшого родича припиратися до дяді і їсти сосиски з вермішеллю, призначені іншим членам родини! Хай собі катається на свій ЗБОМ, не завертаючи сюди… Ач, нахаба ненажерний!

З іншого боку, в тій грандіозній справі, замисленій Леонідом Самсоновичем, без допомоги київської мішпохи ніяк не обійтися. В усякому разі авіарейси на Відень курсують з Києва, а не з Запоріжжя, тому кияни принагідно допомагатимуть їм усім, коли доведеться по черзі тягати напхані під зав’язку валізи та баули. До того ж можна розглянути ще один маршрут – через Одесу… Гатя одного разу розповідала, що її Андрій зі своїми родичами колись по війні жив в Одесі й навіть в армію звідти призивався. Треба принагідно дізнатися, чи має він надійних друзів у Перлині-біля-моря, які б взялися допомогти із перевезенням ручної поклажі…

А отже, тепер можна й потерпіти безцеремонні візити Спартака та згодувати йому певну кількість сосисок з вермішеллю… Та ще й із гірчицею! А ще ж чай… Ех-хе-хех, нічого собі часи настали! Наявність такої простецької їжі в домі замдиректора металургійного гіганта, уславленого на весь Радянський Союз, у минулі часи не становила проблем: приходь у гості хто завгодно, бери та харчуйся чого і скільки влізе! Коли всі підуть – для директорського сімейства Лія зготує щось краще. Але тепер, коли набирає обертів тотальний дефіцит, коли вже дійшло до запровадження карток!..