Прикметно, що за столом майже ніколи не з’являвся Гатин син Спартак. Чому?.. На той час колишня сусідка сімейства Сиваків – Клара Мусіївна Габель – після багаторічних пошуків таки вийшла заміж і звільнила займану житлоплощу, проте найменша у квартирі кімнатка все ще стояла опечатаною, а Гатя з Андрієм невтомно доводили у Подільському виконкомі право на її приєднання. Отож перспектива у випадку особливо буйного застілля була така: господарі квартири лягають спати у вітальні, Леонід Самсонович займає диван племінника, для Рафаеля Шаєвича поруч встановлюється розкладачка, Спартак же спить на кухні або на зсунутих разом стільцях (в холодну пору року), або ж просто на підлозі (коли тепло).

Не дивно, що поки дядьки гуляли, племінничок безвилазно стирчав у своїй кімнаті, при цьому або вчив уроки, або «ковтав» чергову книжку. От завжди він так: вчився – читав… вчився – читав… вчився – читав!.. І така поведінка незмінно дратувала Леоніда Самсоновича! Адже на його думку, з отаких от начитаних очкариків нічого путящого ніколи не виросте. Надивився він на них у житті – спасибі велике, мотайте собі до бісової матері унд зайт гєзунд!.. Біда отаких скромних очкариків у тому, що ці цедрейтери ні ліктями не вміють працювати, ні в мармизяку суперникові заїхати, коли треба – а це ж іноді таки треба!.. Отож на виробництві вони, як правило, протирають штанята десь у лабораторіях, як максимум – у цехах метушаться. І чого б це так?! Бо при всій їхній начитаності вони до сивих волос лишаються останніми дурнями. І треба ж, щоб отаке мішигіне підростало у його сестри!..

– Гатько, це ти пацана свого зіпсувала бабськими своїми штучками, твоя провина! – кип’ятився Леонід Самсонович. – Андрію! Ти ж нормальний мужик нібито… От скажи, куди ти дивився?! Куди, га?.. Ти ж сам казав, що коли малим в окупацію потрапив, то разом з молодшими дітьми у Пущі-Водиці переховувався. І вам це таки вдалося! От зізнайся: зміг би твій Спартак так само в лісі прожити й інших дітей порятувати?! От зміг би чи ні?! Тільки чесно. Кажи, як є.

При цьому хоч як Гатя намагалась вступитися за єдиного синочка, її змушували мовчати. Андрій же, потупивши очі, невиразно бурмотів, що завжди намагався заохотити Спартака до фізичних вправ, але в жодній спортивній секції хлопець не витримував довше двох місяців, після чого з явним полегшенням знов поринав у вигаданий книжковий світ. А тому хтозна, що з нього виросте…

– Отож-бо! Загубили ви пацана свого, загубили!.. Ганьба вам обом! – кип’ятився іще більше Леонід Самсонович. Однак тут у суперечку зазвичай вступав Рафаель Шаєвич, який послуговувався одним-єдиним аргументом: мовляв, племінник знає напам’ять не меншу кількість бардівських пісень, ніж найвидатніший геолог-нафтовик усього СРСР товариш Левітін!!! А той, хто з ходу цитує напам’ять хоч Висоцького, хоч Окуджаву, хоч Візбора, хоч Галича, хоч Кукіна… та хоч кого – той не може бути ні тюхтієм, ні хнюпиком, ані цедрейтер копф тим паче.