Пивоваров зрозумів. Він майстер був розуміти, я – ні. Але, напевно, тому саме він був комісаром, а я стройовим командиром. І вчився у нього осягненню цієї науки «розуміти», розуміти людину. Без удаваної скромності скажу, що, напевно, політпрацівники тому і приятелювали зі мною, що помічали мою старанність в осягненні цієї науки.

– Ти бачиш, що спілкуванню з «окопниками» Бабаджанян вчився у твого батька? – спитав підполковник. – По всьому виходить, що твій батько розумів простих бійців та бойових офіцерів краще, ніж стройовий командир.

– Бачу, – замислено зітхнув ремонтник.

– Цю рису ти, Валерію Миколайовичу, явно від нього успадкував.

– Та я що… Я ж не стройовий командир і не комісар, я із залізяччям весь час справу маю.

– Ну-ну-ну, не прибідняйся! – Красильщиков знов поплескав його по спині. – Ти такий самий товариський і контактний, як і твій покійний батько, кажу тобі! Душа-хлопець, можна сказати… Але давай далі.

Підполковник розкрив чергову закладку й запитав:

– А ти знаєш, що наказ про перейменування дивізії, де твій батько воював, в гвардійську зачитував знов-таки він, а не Бабаджанян?

– Гвардійської?! Ви сказали – гвардійської?

– Так.

– То по всьому виходить, що мій батько був ГВАРДІЇ комісаром?

– Виходить, що так. Але ти читай, читай сам…

І витираючи краєчка очей від уявних порошинок тильним боком правої долоні, ремонтник прочитав:

До 8 вересня небезпечний єльнінський виступ був ліквідований. Ми знов повернулися в свою рідну 127-му… Верхи їдемо з М. Г. Пивоваровим слідом за головним батальйоном нашого 395-го полку. Попереду на обрії замаячили силуети двох вершників. Один з них енергійно махає кашкетом. Впізнаємо начальника політвідділу дивізії батальйонного комісара Є. І. Сорокіна. Під’їхавши, він зажадав: – Зупиніть рух колони. Отримано наказ наркома оборони – треба оголосити всьому особовому складу. І вас вітаю: нині ви – гвардійці! З подивом ми дивилися на радісний вираз обличчя Сорокіна. – Так, так, братці, це я буквально кажу – «гвардійці». Народилася радянська гвардія! Ось наказ. Хто з вас його оголошуватиме? – Ну, це все-таки краще зробить комісар полку. Давай, Миколо Гнатовичу, дій! – сказав я Пивоварову. – А я зараз зупиню рух. Сті-ій! За декілька хвилин полк вже був вишикуваний прямокутником під прикриттям невеликого гайка. – Струнко! Слухай наказ народного комісара оборони! Пивоваров виступив вперед і чітким голосом почав: – «Наказ народного комісара оборони СРСР № 308, 18 вересня 1941 року, місто Москва. Про перейменування 100-ї, 127-ї, 153-ї і 161-ї стрілецьких дивізій відповідно у 1-шу, 2-гу, 3-тю, 4-ту гвардійські дивізії. У численних боях за нашу Радянську Батьківщину проти гітлерівсько-фашистської Німеччини 100-та, 127-ма, 153-тя, 161-ша стрілецькі дивізії показали зразки мужності, відваги й організованості. У важких умовах боротьби ці дивізії неодноразово завдавали жорстоких поразок німецько-фашистським військам, спонукали їх до втечі, наводили на них жах…» Пивоваров скінчив. У мовчанні застигло військо. Тремтячим голосом Пивоваров запитав: – Дорогі друзі! Зміст наказу наркома зрозумілий? – Товаришу комісаре! – почувся голос сержанта Ступанева. – Можна попросити: прочитайте ще раз. Коли Пивоваров повторив текст, пролунав спільний, як по команді, хоча ніхто її не подавав, крик «ур-ра!». Радість була безмірною. Горде слово «гвардія» надихало на подвиг, вселяло впевненість у майбутню перемогу над ворогом, в силу Червоної Армії, в непорушність радянського ладу. Свідчення тому – потік заяв до партії та комсомолу. Мабуть, ніколи ще наше партбюро не розбирало такої кількості заяв.