До 8 вересня небезпечний єльнінський виступ був ліквідований. Ми знов повернулися в свою рідну 127-му…

Верхи їдемо з М. Г. Пивоваровим слідом за головним батальйоном нашого 395-го полку. Попереду на обрії замаячили силуети двох вершників. Один з них енергійно махає кашкетом. Впізнаємо начальника політвідділу дивізії батальйонного комісара Є. І. Сорокіна.

Під’їхавши, він зажадав:

– Зупиніть рух колони. Отримано наказ наркома оборони – треба оголосити всьому особовому складу. І вас вітаю: нині ви – гвардійці!

З подивом ми дивилися на радісний вираз обличчя Сорокіна.

– Так, так, братці, це я буквально кажу – «гвардійці». Народилася радянська гвардія! Ось наказ. Хто з вас його оголошуватиме?

– Ну, це все-таки краще зробить комісар полку. Давай, Миколо Гнатовичу, дій! – сказав я Пивоварову. – А я зараз зупиню рух. Сті-ій!

За декілька хвилин полк вже був вишикуваний прямокутником під прикриттям невеликого гайка.

– Струнко! Слухай наказ народного комісара оборони!

Пивоваров виступив вперед і чітким голосом почав:

– «Наказ народного комісара оборони СРСР № 308, 18 вересня 1941 року, місто Москва. Про перейменування 100-ї, 127-ї, 153-ї і 161-ї стрілецьких дивізій відповідно у 1-шу, 2-гу, 3-тю, 4-ту гвардійські дивізії.

У численних боях за нашу Радянську Батьківщину проти гітлерівсько-фашистської Німеччини 100-та, 127-ма, 153-тя, 161-ша стрілецькі дивізії показали зразки мужності, відваги й організованості. У важких умовах боротьби ці дивізії неодноразово завдавали жорстоких поразок німецько-фашистським військам, спонукали їх до втечі, наводили на них жах…»

Пивоваров скінчив. У мовчанні застигло військо. Тремтячим голосом Пивоваров запитав:

– Дорогі друзі! Зміст наказу наркома зрозумілий?

– Товаришу комісаре! – почувся голос сержанта Ступанева. – Можна попросити: прочитайте ще раз.

Коли Пивоваров повторив текст, пролунав спільний, як по команді, хоча ніхто її не подавав, крик «ур-ра!».

Радість була безмірною. Горде слово «гвардія» надихало на подвиг, вселяло впевненість у майбутню перемогу над ворогом, в силу Червоної Армії, в непорушність радянського ладу. Свідчення тому – потік заяв до партії та комсомолу. Мабуть, ніколи ще наше партбюро не розбирало такої кількості заяв.

– А ми ж нічого того не знали… – ледь чутно прохрипів ремонтник, завершивши читання. – А тут одразу ж стільки… Стільки!

Далі замовк, не в силах продовжувати.

– Між іншим, тут і про його загибель є, – тепер уже обережно зауважив підполковник. – Будеш читати чи-и-и… утримаєшся на сьогодні?