– Я, мабуть, не котика заведу, – між тим мовив хлопець. – Хоча тепер ви знаєте, що не всіх канарок коти з’їдають, іноді вони від старості вмирають. Але я краще попрошу маму про цуценя. Коли мій дядько Льоня малим був, то у нього була вівчарка Негус. Цей пес на фронті загинув як герой. Але моє цуценя житиме зі мною, бо у нас зараз мир настав.

– І-і-і… як же ти назвеш свого собаку? – поцікавилася Клара Мусіївна.

– Трошкою, от як! – посміхнувся хлопчик. – Трохимом його зватимуть.

Читальна зала бібліотеки Штабу 4-ї повітряної армії Верховного Головнокомандування, Легниця, Нижньосілезьке воєводство, Польща, травень 1976 року

Читальна зала бібліотеки Штабу 4-ї повітряної армії Верховного Головнокомандування, Легниця, Нижньосілезьке воєводство, Польща, травень 1976 року

Бібліотекарка раптом підняла голову й подивилася на вхідні двері: їй здалося, нібито в коридорі здійнявся незвичайний шум. Отож коли до читальної зали широким розмашистим кроком буквально увірвався підполковник Красильщиков у супроводі товариша, вона зашикала:

– Тихіше, тихіше, це ж бібліотека! Тут же ж…

– Та ну тебе!

Підполковник різко махнув рукою на бібліотекарку, немовби струшував пил з невидимої поверхні, й додав:

– Тут мужик, можна сказати, розшукав батька-героя, про якого стільки років ні сном ні духом, а вона зі своєю тихістю… з тихішою… Тьху, як його?! А-а-а, все одно усе всім зрозуміло!

– Але ж у такому вигляді в бібліотеку!

Справді, супутник товариша підполковника був вдягнений у темно-сірий робочий комбінезон ремонтника, через що навіть погонів на його плечах видно не було.

– Товаришу підполковнику, а може, я б і справді того… перевдягнувся і руки помив, чи що?

– Валерію Миколайовичу, я щось не пойняв… – Погляд Красильщикова став украй здивованим: – Нащо тобі руки мити, якщо вони у тебе й без того чисті?! Ти ж інженер, ти радіоапаратуру налагоджуєш. Та іншого такого чистюлю ще пошукати треба!..

– Товаришу підполковнику! Я хочу руки помити не тому, що вони брудні. Просто ми ж в бібліотеці… Це ж, вважайте, храм мудрості! Як же можна сюди входити з немитими руками?..

– Валерію Миколайовичу… Ну, ти ж і дивак!.. От зізнайся чесно: ти про батька свого дізнатися хочеш чи ні?

– Та хочу, звісно ж…

– Ну, то в чім річ?

– Але ж вона має рацію… – ремонтник окинув себе невдоволеним критичним поглядом.

– Це читальна зала бібліотеки. Культурний заклад, – якомога вагоміше додала бібліотекарка.