Весь наступний день, попри всі клопоти, я не міг змусити себе забути хоч на хвилину про Пивоварова.

«…Командире, можеш вірити, що не підведу», – не йшли з пам’яті його слова, його інтонації.

Сам того не помічаючи, я забрів у другий батальйон. Влігся до станкового кулемета і короткими чергами обстрілював німецьку піхоту – потрібно було дати вихід бажанню ось так, буквально фізично, помститися за Пивоварова.

– Мабуть, це все, – мовив підполковник, коли Валерій Миколайович завершив читання. – Можливо, в інших місцях є ще якісь інші згадки, однак ти це вже сам з’ясуєш наступним разом. Я тобі показав, на якому стелажі книжка стоїть? Показав. Отож прийдеш і сам усе прочитаєш.

– Е-е-е, ні, – раптом мовив ремонтник тепер уже рішучим тоном, – от саме тепер мені вже замало прочитаного.

– Тобто?.. Ти, можливо, хочеш дізнатися, хто такий цей лейтенант Миколай Арташесович Василян, який став прямим свідком загибелі твого батька? То в мемуарах написано: «Колишній бакинець, інженер одного з найбільших єреванських заводів». Оскільки Бабаджанян зустрічався з ним після війни – то прямий свідок загибелі твого батька, очевидно, живий-здоровий. Якщо маршал його знайшов…

– Відшукати його потрібно, це само собою, – кивнув Валерій Миколайович. – Я розумію, що він міг не все розповісти Бабаджаняну. Також можна припустити, що не все з почутого маршал використав у мемуарах. Але мене цікавить зовсім інше.

– Що саме?

– А ви подивіться, товаришу підполковнику, як він пише про батька: «Нема Пивоварова, нема друга й рятівника». ДРУГА Й РЯТІВНИКА! Отже, Бабаджанян відкритим текстом визнає, що батько його врятував – очевидно, маючи на увазі переправу через Дніпро разом з Артюхом. А тепер скажіть, тільки чесно: якщо хтось тебе переправив на власному горбу вплав через річку – що за таке належить робити?

– Якщо чесно, то до кінця днів поїти чистісіньким медичним спиртом, – Красильщиков мимоволі посміхнувся. – Але ж батько твій загинув, і бажаючи помститися за нього, Бабаджанян власноруч розстрілював фашистів зі станкового кулемета.

– Це так, але ж є сім’я! Є мама – вдова його друга і рятівника. Вдова чоловіка, який фактично взяв на себе підтримання дисципліни в полку, підвищення свідомості бійців і навіть всі проблеми постачання – Бабаджанян відкрито пише, що батько його жодного разу не підвів. І от тепер уявіть: після загибелі цього чоловіка лишилися вдова і двоє синів. А Бабаджанян, між іншим, не простий рядовий боєць, він маршал бронетанкових військ!

– Н-ну-у… припустимо, маршалом він став не одразу.

– Якщо й не маршалом, то принаймні в генералітет по завершенні війни, мабуть що, вибитися встиг.