– Що за конфуз?

– Коли весь цей макет, заповнений водою, демонстрували товаришеві Сталіну, хтось випадково штовхнув одну з табуреток, що підтримували макет по кутках. Тоді гребля найвищої за течією – Київської ГЕС впала, вода з макета Київського водосховища вилилася на береги Дніпра, макет Канівського водосховища переповнився, вода полилася далі… У підсумку, найбільше води вихлюпнулося в дельту Дніпра і в Чорне море. Подивився на все це товариш Сталін, розкурив свою люльку й мовив: «Ну що ж, товариші вчені, всі присутні тут дістали змогу бачити, до чого небезпечним може бути запропонований вами Дніпровський гідрокаскад. А тому, товариші вчені, мусите подбати насамперед про міцність і стійкість дамб та гребель вздовж усієї течії Дніпра! Вважайте це головним завданням нашої рідної Партії та Уряду, бо це буде запорукою безпеки всіх людей». От чим завершилася демонстрація макета каскаду ГЕС товаришеві Сталіну.

– Ну от, а кажеш, що не вундеркінд, – посміхнувся Микола Семенович. – Майже дослівно запам’ятати все, що я вам розповідав… До того ж пам’ятати, що написано в підручнику і що розповідав вам я… Не змішувати одне з одним!.. Отже, хлопче, слово – не горобець: буде тобі п’ятірка з історії за рік, питання закрите. Але оскільки п’ятіркою за сьогоднішній урок ти поступився цьому своєму Мареку, хотілося б чимсь тобі віддячити. Скажи, ти хотів би почути від мене якусь таку історію, яка виходить за межі підручника і шкільної програми?

Про ці свої слова вчитель негайно пошкодував, оскільки Спартак мовив:

– Чи знаєте ви щось про Куренівську трагедію?

– Про шістдесят перший рік? – голос учителя раптом дивно забринів. – А-а-а… з якого дива ти про це запитуєш?

– Та бачте, таке діло, – знизав плечима хлопець. – Розповідаючи про Дніпровський гідрокаскад, ви особливо підкреслювали, як товариш Сталін піклувався про безпеку людей. Бабин Яр замивали не один рік, мабуть…

– Десять років, – ледь чутно пробелькотів Микола Семенович.

– Отже, замивати почали у п’ятдесят першому. А дамбу проектували ще раніше. Отже, товариш Сталін мусив попередити: будуйте дамбу міцніше, щоб у Києві не сталося біди! То попередив чи ні, ви не знаєте, часом?

– Я знаю от що…

Наступні півгодини Микола Семенович говорив без упину, Спартак же слухав украй уважно, намагаючись не пропустити жодного слова. Виявляється, колись у часи війни у майбутнього вчителя історії був товариш по службі – капітан Маматкулов, який закінчив війну підполковником. Вдома у таджицькому місті Кулябі у нього були дружина й діти. Один з них вирішив піти по стопах батька, отож, пройшовши строкову службу в Києві, залишився тут і став міліціонером. Батько просив старого товариша по службі – Миколу Семеновича – приглянути за сином і в разі чого допомогти. Але той період життя у нього виявився складним: він ще не встиг адаптуватися у цивільному житті на посаді шкільного вчителя. Хто ж знав, що старший сержант Маматкулов чергуватиме на розі вулиць Фрунзе і Новоокружної того самого фатального ранку 13 березня 1961 року?