Спартак не міг знати, що, схвильований власною відвертістю, вчитель історії відпустив додому старшокласників. Потім сходив до гастроному, де Спартак і Марек купували йому зранку «Миргородську», придбав ще одну пляшку оковитої, додаткову мінералку та повернувся назад до школи. Жив він самітником у комуналці, сусідів терпіти не міг – який же сенс поспішати додому? Жодного сенсу…
Отож відкоркувавши пляшку, дрібними ковтками Микола Семенович вицмулив половину горілки, після чого відчув блаженне полегшення. Добре, що вперше за без малого півтора десятиліття знайшовся той, хто не побоявся вислухати його! Довкола Куренівської трагедії нагромадили таку стіну непідробного страху, що люди уникали найменших розмов на цю тему. Але ж не можна носити у душі весь цей біль… Так і до божевілля дійдеш!
Добре, що хоч би цей п’ятикласник зачепив гнійник нестерпних спогадів. Звісно, з часом хлопець про все те забуде… З часом навіть вундеркінди забувають. Але він виговорився. Нарешті! От що добре.
Далі закортіло покурити. А ще після випитого хилило на сон…
Микола Семенович так і задрімав із запаленою цигаркою в руці, яка випала із заслаблих пальців просто на розкриту книжку…
Він так і не прокинувся, задихнувшись від диму і чадного газу. Отож коли Спартак повторював перед сном почуту розповідь про старшого сержанта Маматкулова, вчителя історії вже не було в живих.
Будинок по вул. Постишева[162], № 10, Київ, початок липня 1975 року
Будинок по вул. Постишева[162], № 10, Київ, початок липня 1975 року
– Ходімо, Альбіночко, ходімо вже звідси.
– Тату, чому ти так поспішаєш?
– Заради тебе, доню, виключно заради тебе. Не хочу, щоб тебе бачили тут навіть протягом зайвої хвилини.
– А хто ж мене тут побачить?!
– Стіни побачать, доню! Стіни. Вони у нас мають очі та вуха. Ти вже доросла й мусиш розуміти подібні речі.
– Але ж ти сам казав, що Павло Павлович… що він – велика людина!
– Так, маестро Вірський[163] – він, безперечно, гігант сучасного танцювального мистецтва. Отож я і взяв тебе з собою, щоб ти колись змогла сказати власним онукам: «Любі мої, я мала рідкісну можливість на власні очі бачити великого маестро в останні дні його життя».
– Але як тоді зрозуміти…
– Доню, давай-но краще поговоримо про це вдома, гаразд? Доля великих митців не завжди складається щасливо. На превеликий жаль, Павла Павловича лихо також не оминуло… А тому підемо звідси якнайшвидше.
Відколи кларнетист Богдан Новак (при народженні він був Богумілом, однак враховуючи місце проживання, при отриманні паспорта записався саме Богданом) полишив оркестр Київського цирку та перейшов до музичної частини Державного ансамблю танцю УРСР, то перебував у величезному захваті від «маестро Вірського» – саме так він називав художнього керівника найчастіше й лише зрідка – на ім’я та по батькові. Однак при всьому пієтеті, літній кларнетист дедалі частіше повторював: