– Недарма ж люди кажуть про нашу професію, що доля грає чоловіком, а чоловік грає на сурмі!

– Але ж тато! Ти не сурмач, ти кларнетист!.. – сміялася Альбіна.

– Все одно, доню, все одно… Ондо маестро Вірський не грає ні на сурмі, ні на кларнеті, бо танцює. Однак доля з ним так зіграла, що просто ой-йо-йой! Не позаздриш сердезі, не позаздриш.

Там була якась заплутана темна історія. Нібито під час гастролів шість років тому в Іспанії, після чергового концерту на сцену вибіг якийсь схвильований кабальєро, котрий довго тиснув руку «маестро Вірському» і через перекладача розсипався у компліментах. А наступного ж дня іспанські газети пістрявіли сенсаційними репортажами на тему палкої, з рукопотисканнями зустрічі «генія російського танцю» та… «капельмейстера спецоперацій» Отто Скорцені! Нібито той самий кабальєро і був уславленим фашистським диверсантом, особистим поплічником Гітлера, кавалером шести Залізних хрестів…

Хто ж міг знати про таке?! Звісно, це був чистісінький прокол «чекістів у цивільному», які супроводжували ансамбль на гастролях. Однак тінь підозри мимоволі впала й на «маестро Вірського». Ці неприємності множилися з року в рік у вигляді нескінченних пояснювальних записок, які доводилося писати на одну й ту саму тему. Хоча в 1972 році Павла Павловича випустили разом з ансамблем на гастролі до США, однак відчувалося, що хмари над ним дедалі густішають.

Усі ці пристрасті вилилися у два інфаркти та шлункову кровотечу. І от тепер батько каже, що «маестро» доживає останні дні. До лікарні їхати відмовився: сказав, що краще вже вдома… Шкода! Якби не різке погіршення здоров’я, він міг би ще стільки зробити!

Кабінет декана юридичного факультету, Львівський державний університет ім. Івана Франка, Львів, початок серпня 1975 року

Кабінет декана юридичного факультету, Львівський державний університет ім. Івана Франка, Львів, початок серпня 1975 року

На відміну від вулиці, в коридорі університетського корпусу хоча б не відчувалося літньої спеки. Оскільки ж менше години тому пройшла потужна злива, вуличне повітря нагадувало задушливу атмосферу лазні. А тут, у коридорі – зовсім інша річ!

Володя зупинився перед оббитими дерматином дверима з написом:

СОКУРЕНКО В.Г.[164] декан

СОКУРЕНКО В.Г.[164]

декан

Спробував привести до ладу і без того ідеальні зачіску та сорочку. Різко вдихнув. Повільно видихнув.

«Якщо буде лисий, тоді все вийде. Якщо волохатий – не вийде нічого!»

Хтозна, з якого дива йому на думку спала подібна нісенітниця – але ж спала, нікуди правди діти!

Стоп! А якщо декан – жінка? Наприклад, Сокуренко Валентна Герасимівна… Про це він якось не подумав. Втім… Ситуація, як у відомому анекдоті: думати вже пізно, треба стрибати.