Проковтнувши клубок, що засів у горлі, Володя постукав у двері, трохи прочинив їх і запитально мовив в утворену шпаринку:

– Можна увійти?

– Так-так, заходьте, будь ласка.

На щастя, голос явно належав чоловікові. От і добре!

Перетинаючи поріг кабінету, Володя міцно замружив очі й розплющив, лише зробивши пару кроків уперед. На його щастя, у кріслі за столом вмостився лисий чоловік, який заповнював довгу таблицю.

ЧОЛОВІК!

Отже…

– Скажіть, будьте ласкаві, чи це ви Сокуренко Ве-Ге?

– Сокуренко Володимир Гаврилович. Так, це я. А що?

Ну, отже, чоловік – не жінка! До того ж лисий. Отже все буде гаразд…

– Та нічого, просто я теж Володимир, тільки Вікторович. Медвідь Володимир Вікторович, от.

– Це добре, дуже радий це чути. Але я все ж таки не розумію, чого ви хочете, Володимире Вікторовичу?

– Поновитися на навчання я хочу.

– Ага-а-а, он воно що!.. В якій групі ви раніше навчалися?

– Я раніше не у вас на факультеті навчався, а в Києві.

– У Ки-и-иє-ві-і-і?

Якщо досі Володимир Гаврилович продовжував заповнювати таблицю, не припиняючи розмови, то тепер відсунув її й уважно подивився на візитера:

– Отже, ви раніше навчалися в Києві, там же навчання припинили, а тепер хочете поновитися, але у нас, у Львові? Я все вірно зрозумів?

– Так.

– Але чому?