– А у вас щодо мене має бути спеціальне розпорядження товариша міністра вищої і середньої спеціальної освіти СРСР.

– Щодо вас персонально?

– Так.

– Ціле розпорядження міністра?

– Так.

– Хм-м-м… Вибачте, зараз перевіримо.

Володимир Гаврилович зняв слухавку одного з трьох телефонних апаратів, що стояли перед ним на столі, й мовив у мікрофон:

– Там мало надійти розпорядження з союзного Міносвіти щодо такого товариша, як Медвідь Володимир… Перепрошую, як вас по батькові? – звернувся декан тепер уже до відвідувача.

– Вікторович я.

– Розпорядження щодо Медвідя Володимира Вікторовича. Отож дуже прошу, занесіть мені це розпорядження і загалом усі папери, які у нас є по цьому товаришеві. Будь ласка. Так, зараз – бо він тут переді мною сидить.

Хвилин на п’ять, доки невидимі люди шукали затребувані документи, декан повернувся до заповнення таблиці. Але потім жінка середніх років принесла розкритий конверт і ще якусь не надто товсту теку. Відклавши убік таблицю й подивившись на обкладинку теки, Сокуренко мовив здивовано:

– Це що, нам уже й вашу особову справу переслали? Не розумію, це нав’язування нам нового студента у вашій особі, чи що?.. Отакої!

– Ви папери почитайте, – мовила жінка і чомусь трохи позадкувала.

Кивком голови відпустивши її, декан заглибився у принесені документи. Однак чим далі вивчав їх, тим більше здивування проступало на його обличчі. Зрештою відклавши теку з конвертом, попросив:

– Так, давайте поговоримо, у такому разі. Розкажіть для початку, як усе це з вами сталося. Хоча б у загальних рисах.

– Від якого моменту розповідати?

– Від вашого виключення.

– Це несправедливо.

– Що саме?

– Те, що сталося.