– Влада – це ми, трійка ДНД.

– Дозвольте заперечити, що у кращому разі ви були добровільними помічниками влади. Бо справжня влада – це міліція, а ви – її добровільні помічники. Недарма ж дружина називається «добровільною»…

– Ні, в даному випадку ми повноцінно замінювали владу в особі міліції.

– Наскільки я бачу, суд із цим не погодився, – мовив Сокуренко, знов зазирнувши до теки. – Адже наскільки я бачу, народний суд Ленінського району міста Києва засудив кожного з дружинників за статтею сто два Кримінального кодексу УРСР до двох років позбавлення волі. І все це – за заподіяння неповнолітньому громадянину Нетудихатьку тілесних ушкоджень середньої тяжкості. Я все вірно зрозумів? Чи ви можете щось заперечити?

– Кажу ж вам, що то був несправедливий суд!

– На якій підставі ви це стверджуєте?

– Через відсутність результатів судово-медичної експертизи на наявність у крові цього малолітнього п’янички Нетудихатька слідів алкоголю.

– Перепрошую, але ж у першій судовій справі результати судмедекспертизи є, й вони негативні!

– А в другій судовій справі…

– Так-так, я бачу, що постановою Судової колегії з кримінальних справ Київського міського суду перше рішення було скасовано, справу повернуто на додаткове розслідування, а потім рішення перекваліфіковано на статтю сто шістдесят шість, частина друга – «Перевищення влади або службових повноважень». Однак якщо судити за датою, то друга судмедекспертиза проводилася через рік після побиття громадянина Нетудихатька.

– І що з того, що через рік?

– Та що це за експертиза така?

– Володимире Гавриловичу, не кричіть, будь ласка! – відвідувач криво всміхнувся, при цьому хижо вишкіривши зуби. – Ви ж бачите, що за статтею сто шістдесят шість, частина друга нам дали по шість місяців. Оскільки ж термін утримування в камері попереднього ув’язнення на той час уже перевищив півроку, нас усіх відпустили. А також перечитайте ще раз розпорядження товариша міністра вищої і середньої спеціальної освіти СРСР щодо мого поновлення в університеті. Не Української РСР, прошу звернути особливу увагу, але СРСР. Вам щось незрозуміло?

– Ви-и-и… з Комітетом співпрацюєте? – спитав декан, стишивши голос.

– Володимире Гавриловичу, давайте не будемо гратися у запитання-відповіді, гаразд? Розпорядження союзного Міністерства є, чого вам іще треба?

– Скажіть, чом би вам не повернутися на навчання до Київського університету, чому раптом до нас?

Відвідувач збирався щось відповісти, однак Сокуренко випередив його:

– Помовчте, прошу, бо я знаю відповідь і без вас: у Київському університеті вас не побажали бачити нізащо – навіть попри тиск з Комітету держбезпеки. Отож ви й вирішили прилаштуватися у нас. Львів – не Київ…