– Так, Львів – не Київ! – обличчя відвідувача аж перекосилося від злості. – У вас тут справжній розсадник бандерівщини, і я виведу їх на чисту воду, бандерівців цих!

– Чого-чого? Ви сказали, «у нас»? Себто на нашому факультеті?

– У Львові, – молодий чоловік дещо охолонув, – та й на всій Західній Україні також, ніде гріха потаїти. То письменника барткою зарубають…

– Ви Ярослава Галана маєте на увазі? Овва, то коли це було!

– А Громадський комітет захисту Строкатої? Це вже зовсім нещодавно, якихось чотири роки тому.

– Усі ці небезпеки давно ліквідовані. Але… Мушу зазначити, молодий чоловіче, що чим далі, тим цікавіше з вами розмовляти.

Видобувши з кишені носовичка, декан промокнув спітнілу лисину.

– Не заперечуватиму, що ситуація у Західному регіоні відмінна від решти УРСР, однак усе ж поясніть, дуже прошу, чому ви раптом приплели до своєї справи ще й бандерівців?!

– А от чому…

Протягом наступних десяти хвилин Володя Медвідь розповів Сокуренку сумну історію про те, як під час війни слідчий СМЕРШу призначив його батька «тройкарем-бандерівцем», а військовий трибунал 1-ї танкової армії виніс відповідний вирок, через що постійно потерпало все сімейство Медведів. І насамперед він – єдиний син своїх батьків…

– А постривайте-но! – раптом перервав закінчення оповіді декан. – Здається, я про деякі речі здогадався… Це ж виходить, що слідчий СМЕРШу призначив вашого батька «тройкарем-бандерівцем», так? У свою чергу, ви як очільник комсомольської дружини, буквально призначили неповнолітнього громадянина Нетудихатька малолітнім п’яничкою… Таке у нас виходить, товаришу Медвідь?

– Я був владою, я мав право, – проскреготав Володя. – Дайте мені лишень університет закінчити, я вже лад наведу!..

– Ну гаразд, давайте вирішимо наступне, – декан нарешті закрив теку. – Ви будете поновлені на навчанні в нашому Львівському університеті, але на першому курсі нашого юридичного факультету.

– Тобто? – відвідувач аж підскочив. – Але ж мене відрахували з третього курсу, як же я на перший повернусь? Це ж несправедливо!

– Говорячи вашими словами, я тут декан факультету, я влада, мені й вирішувати, – мовив Сокуренко суворо. – Розпорядження справді є, однак там не сказано, що вас треба поновлювати на третій курс. А враховуючи те, що ви проштрафилися, були засуджені за статтею Кримінального кодексу УРСР і відсиділи свій строк, нехай навіть у КПЗ… Обирати вам не доводиться. Отже, вирішуйте: або до нас на перший курс – або вертайтеся до Києва і шукайте правди там. Ну, то що скажете?

Володя думав довго, але нарешті був змушений погодитися: