– Не можна, мамо! Вибачайте, але без цього не можна: якщо громада нас не судитиме й не ганьбитиме – не буде на що в посольстві Канадійському скаржитися. А як треба, то треба, нічого не вдієш! Потерпіть, прошу.

Отак Аґлая й жила відтоді. Не жила, а терпіла щодня від невісточки: «Мамо, сідайте нарешті до столу!.. Мамо, облиште – я сама!.. Мамо, не переймайтеся!.. Мамо, не се!.. Мамо, не те!..»

Ех-хе-хех-х-х, щоб тобі… сектантко чортова!.. В Канаду їй, бачте, закортіло! Та не самій, а з Гарасем удвох. Порядною прикидається…

Нащо їм ота Канада? Тут селянам паспорти повиписували[166], у колгоспі суцільна механізація – не життя, а медова малина! А вони в Канаду рвуться.

Тьху!..

Будинок по вул. Хорива, № 2, Київ, 8 березня 1976 року

Будинок по вул. Хорива, № 2, Київ, 8 березня 1976 року

Хоча канарка «Циря» померла вже давненько, а найкраща подруга «Ріря» зникла з обрію лише півроку тому, Клара Мусіївна переживала, мабуть, найщасливіший період свого життя. Ще б пак, таки не обдурили її покійні батьки Мусій Григорович та Фредеріка Захарівна: нарешті, вона зустріла довгоочікуване своє щастя – шляхетного малоросійського князя Альберта Рудольфовича Алфьорова, спадкового дворянина Чернігівської губернії!

Найбільша інтрига їхнього знайомства полягала в тому, що сталося це зовсім не в неформальному товаристві київської шляхти, де з року в рік штовхалися боками давно і безнадійно перезрілі дівиці. Ніде правди діти: посиденьки на Андріївському узвозі багато років поспіль вводили в оману обох подружок. Клара Мусіївна прозрівала довго й болісно, а в міру прозрівання дедалі частіше запитувала Лілію Францівну, чи не варто подругам якось змінити коло спілкування? На жаль, дівиця Демаре чіплялася за старі ілюзії з впертістю, гідною кращого застосування…

Останні сумніви зникли, коли в неформальному товаристві поширилася сенсаційна чутка: а чи відомо «дворянському зібранню», що такі знакові радянські кіноактори, як Петро Вельямінов, Марія Капніст та Олег Янковський є носіями шляхетної крові?! Тоді у всіх немовби чорні фіранки з очей поспадали: ну так, природно – де ж іще можна гарантовано відшукати шляхетного нареченого, як не в кіношному середовищі? Й куди раніше їхні очі дивилися! Попервах до шляхти намагалися притулити ще й Георгія Жжонова, який блискуче зіграв у парі двосерійних картин[167] західного шпигуна, закинутого в Радянський Союз під розвідницьким псевдонімом Надія. Однак, на щастя, доволі швидко розібралися, що «граф Тульєв» – це всього лише привабливий кінообраз. Але ж Вельямінов, Капніст та Янковський – це не омана, вони справжні!